Життєвий та творчий шлях
художника та поета
Борис Степанович Дегтярьов
Цього інтелігентного літнього чоловіка щодня можна побачити по дорозі біля Леглича, якою він поспішає на роботу – в приватний мистецький центр «Мальовнича Україна», де з 2003 року працює науковим співробітником, екскурсоводом.
Він щиро залюблений у світ прекрасного, має глибокі знання про літературу, живопис, інші види мистецтва і вміє донести привабливість, зміст, красу художніх полотен відвідувачам – дорослим і дітям.
Борис Степанович Дегтярьов – відома і шанована в нашому місті людина, автор п’яти надрукованих поетичних збірок. А ще чудовий художник-аматор, автор близько 400 полотен. Його картини виставлялися на 10-ти персональних виставках в містах Біла Церква, Канів, Кагарлик та Ржищів. Окремі картини були на виставці, присвяченій Тарасу Шевченку, в далекій Москві. Нині 12 картин експонуються в мистецькому центрі «Мальовнича Україна» Михайла Трохимовича Волошина. Роботи Бориса Степановича прикрашають всі навчальні заклади міста, оселі багатьох ржищівчан.
На його полотнах – літні, осінні, зимові краєвиди рідного Придніпров’я, Криму, Карпат, Полтавщини, Чернігівщини, пам’ятні, історичні місця Ржищівського краю, пам’ятки давньої архітектури (храми, церкви), натюрморти, портрети: «Маруся Чурай», «Чорнобильські дзвони», «Зима у Львові», «Зозулина долина», «Боброве озеро», «Янча», «Жайворони співають», «Костьол у Ржищеві», «Русинська церква» та інші. А ще розмаїття польових і садових квітів: «Волошки», «Ромашки польові», «Півонії», «Бузок», різні квіткові композиції. Борис Степанович – надзвичайно цікавий співрозмовник, оповідач, особливо коли тема стосується поезії, прози, малярства. Має власну думку про стан сучасної літератури, живопису, щиро вболіває за розвиток культури в рідному місті, своєю громадською діяльністю прагне збагатити духовний світ дітей, молоді.
Тому завжди приходить на запрошення в навчальні заклади міста, є учасником уроків на тему: «Література рідного краю», виховних годин, літературних зустрічей, свят поезії, читацьких конференцій.
Його духовний світ – це світ мистецтва, а поруч – щоденна проза: дбання про «хліб насущний», заробіток для сім’ї.
Чомусь уже так ведеться в житті, що долі талановитих людей, тих, хто творить чисте мистецтво – працює не заради матеріальних статків, а для радості людської, завжди нелегкі.
Про себе Дегтярьов не любить розповідати – не зважаючи на творче обдарування, він людина скромна. Однак фраза за фразою розгорнули сувій життєвого полотна, перетканого «червоними і чорними нитками».
Колискою його дитинства було мальовниче село Зікрачі Кагарлицького району, де він народився в сім’ї службовця 1934 року. Тут же закінчив початкову школу. Згадує: «Магічність літературних слів відчув у дитячі роки, коли батько довгими зимовими вечорами читав твори українських і російських письменників, що були в домашній книгозбірні. А ще мамині барвисті вишиванки будили творчу уяву, виховували почуття прекрасного».
Почалася війна, і дитинство скінчилося з розривами снарядів, що падали поруч. Воєнне лихоліття, голодування... Перші художні спроби були на хатніх стінах трофейним (німецьким) двоколірним олівцем. Малював усе, що бачив.
Навчався після війни у школі-десятилітці с. Великі Пріцьки. Найяскравіша подія учнівських літ подарунок йому, п’ятикласнику, учителем малювання набору акварельних фарб, бо розгледів він в своєму учневі неабиякі здібності до малярства. Запам’яталися заняття в шкільному художньому гуртку, які проводив досвідчений маляр М.Витищенко.
У шкільній газеті з’явилися і перші вірші Бориса, пізніше в районній газеті були надруковані поезії «Солдат», «Пам’ятник». З роками вчився пильніше, прискіпливіше ставитись до слова. Мріялося про вищу художню освіту. Відчув себе щасливим, коли став студентом Київського художнього інституту. Але – гірка доля! Мусив на другому році навчання залишити вуз через брак коштів.
Романтичні юнацькі мрії перекреслило з часом суворе життя, змінило їх на більш прагматичні. Писав пізніше про пошук своєї життєвої дороги:
Долі не шукав легкої,
І косив, і плуга пер.
І таких дурниць накоїв,
Що шкодую і тепер.
Навчався у Київському військовому училищі. Відбувши строкову службу, працював у рідному селі завклубом, бібліотекарем. Захопившись феноменом кіно, здобув професію кіномеханіка у Львівській республіканській школі кіномеханіків.
Мізерна зарплата спонукала до здобуття іншої професії. Поступив у Прилуцький гідротехнікум. Чудові краєвиди Чернігівщини підштовхнули до малювання, писання поезій. Окремі з них друкувалися в газеті «Правда Прилуччини». Однак збірки видати не вдалося через суворий цензурний присуд: «Ідейно незрілі поезії».
Я друкувався від руки:
Все, що писав, складав
у кошик.
Чужі здобутки й помилки
Завжди сприймав,
як власну ношу...
Заробляти на прожиття вже довелося у Ржищеві на заводі «Радіатор» (відділ технічного контролю), в СПТУ № 14 працював майстром виробничого навчання. Постійно відчувалась якась невлаштованість, життя здавалося «суєтою суєт». Коли одружився і народилися дві донечки (Тамарі та Світлані, до речі, передалося вміння батька малювати) майже весь час займало будівництво оселі, щоденна робота в насосній станції Ржищева. Нічні чергування, шум моторів, плескіт води в темні безлюдні ночі, снування думок, спогадів... Без віршів уже не уявляв свого життя. Близько десяти поезій було покладено на музику М.Дейнегою, О.Шестопалом, В.Коробченком. Потім побачив їх у збірках «Пісні над Леглич-рікою» М.Дейнеги та «Над сивим Дніпром» В.Коробченка. Не раз виконували хорові колективи Ржищева пісні на слова Б.Дегтярьова.
Тісна співпраця з редакціями Кагарлицької та місцевої газет допомогла тримати зв’язок з життям.
Перша збірка «Відгомін часу» (1994 р.) була редагована добрим другом, літератором П.Г.Малєєвим. Епіграфом стали рядки:
Не з волі власної мовчав,
Хоч непевні кроки.
Тому і шлях до читача
Складає відстань
в сорок років...
Далися поету взнаки життєві розчарування, бо вихлюпнув у творах наболіле на душі.
Через два роки побачила світ збірка «Сповідь», видана власним коштом.
Поетичною мовою відтворено в ній ряд портретів історичних постатей, філософське осмислення буття людини в цьому світі.
2001 рік – видання збірки «Ужинок». Жнива «Ужинку», на думку автора, щедрі. Це поетичний роман про долю України, її ліричного героя, що схиляється перед великими історичними постатями, перед Всесвітом, Землею, Матір’ю, Жінкою. Заспівом книжки є рядки:
Немає зла, ані добра,
Щоб мого серця
не горнулись,
Весь біль людський я
в нім зібрав,
В захисники узявши
мужність.
Багато поезій збірки присвячено нашому часу, інші оспівують рідне мальовниче Придніпров’я.
Виданню четвертої збірки «Освідчення» (2004 рік) автор завдячує спонсорській допомозі М.А.Спичака та М.Т.Волошина. Зміст її – гімн не тільки найсвятішому з людських почуттів – коханню, а й відтворення різних аспектів життя.
Там, де одними стежками
ходили ми,
Все у минулім колись.
Навіть берези на жовтому
килимі
За небокрай розбрелись...
Ту, що я видумав, випестив,
вимріяв,
Знаю, повік не знайти.
Птахи не раз ще
повернуться з вирію,
Та не повернешся ти.
У слові і фарбі знайшли своє відображення і романтична Маківщина, і Козача долина, річка Леглич з її загадковою назвою, затоплений храм на Дніпрі, Ржищівський храм Святої Трійці, Горянщина, утаємничена Янча, Невінчаний Яр, Дніпро-Славута. І звичайно ж, Іван-гора – залишки городища часів Київської Русі. А ще живописні Балики, Чучинка з красивими краєвидами, славним і сумним минулим.
«Ось так між пензлем і пером збігає безповоротно час», – каже Борис Степанович.
Нині він працює над поповненням незакінченої серії картин «Фарби Батьківщини».
За останні роки сталися приємні для поета події: нещодавно побачила світ антологія «Радосинь», в яку ввійшли твори українських класиків і сучасних письменників, та «Сонячна мальвія» (поезії для дітей) у видавництві «Задруга». В обох збірках є поезії Бориса Степановича Дегтярьова.
Рано чи пізно приходить час, коли людина починає озиратися на пройдений шлях. Відрізок цієї дороги, в певній мірі символічно, виокремлюється в п’ятій, поки що останній збірці автора «Надвечір’я» (2005 р.). За появу цієї збірки, за словами поета, він «низенько вклонився» спонсорам: О.Поліщуку, С.Проскурі, М.Кривошею.
Поезії цієї книжки приваблюють не лише тематичною різноманітністю, а й вмінням автора залучити до співроздумів. Вони щирі, задушевні, зворушливі. В них – замилування світом природи, людська радість і печаль, бачене і пережите.
Ще тліє осінь у листку
опалім,
І пролітає кожен рік, як
мить...
Відцілували, ой відцілували!
Але ніколи вже не
розлюбить.
Було всього: прощання,
зустріч, пісня,
Але неправди не було й
нема.
І каятись не будемо опісля,
І не осудить почуття зима.
Борис Степанович вже підготував до друку нову збірку поезій, закінчив поему «Фортеця Іван», однак засмучений тим, що через брак коштів не може видати їх.
Нелегко нести йому своє мистецтво в люди. Але великий життєвий досвід допомагає долати труднощі, а ще надія на допомогу місцевої влади, на увагу, підтримку, доброту шанувальників.
Нехай же воздасться Вам, і невтомний Майстре, людською пошаною, вдячністю і Любов’ю за Ваше високе, чисте мистецтво, за щедрість дарування його людям, за благородну працю поета і художника.
Використані джерела
1. КОРОЛЬОВА Л.Д. Між пензлем і пером збігає час (Б. Дегтярьов) // Міська громадська газета «Ржищів» – № 9 (від 3 березня 2007 року). – С. 3.
2. КОРОЛЬОВА Л.Д. Між пензлем і пером збігає час (Б. Дегтярьов) // Міська громадська газета «Ржищів» – № 10 (від 8 березня 2007 року). – С. 3.
3. АДАМЕНКО ОЛЕКСІЙ: http://boris-degtyarev.narod.ru/poesii.html